Поразка у національно-визвольній боротьбі 1917-1921 рр., коли багато українців вирішили відсидітися й залишатися пасивними спостерігачами історичних подій, призвела до втрати ще молодої української держави. Україна залишалася поділеною між трьома державами – ІІ Річчю Посполитою (Польщею), Чехословаччиною та СРСР. Як відомо, найтяжчі часи для нашого народу припали на радянську Україну та на етнічні українські землі, що відійшли до складу РРФСР. До 1941 року українці пережили два голодомори: експропріацію, репресії та червоний терор. Це була ціна тогочасних «девіантів», які одного разу вирішили: «яка різниця, чия влада?».
Але Друга світова війна також не виправдала сподівань патріотично налаштованих українців, які сподівалися, що зіткнення двох тоталітарних монстрів – нацистської Німеччини та Радянського Союзу дозволить їм отримати хоч щось на зразок власної держави.
Майже чверть населення України, приблизно 8-10 мільйонів (як військових, так і цивільних), загинуло під час Другої світової війни.
Боротьба між підпіллями УПА та ОУН, незважаючи на їх чисельність, також закінчилася невдачею. У 1944–1952 роках у західному регіоні України було репресовано близько 500 тис. осіб. осіб, у тому числі понад 134 тис заарештованих, понад 153 тис убитих, понад 203 тис був висланий за межі УРСР, третій, висланий на спецпоселення в Сибір, помер.
Проте були й ті, хто в еміграції боровся проти радянської тоталітарної машини.
Сьогодні, 16 травня – черга 70 років від початку Кенгірського повстання в 1954 році. За інформацією УІНПЗагалом із 1940-х років у ГУЛАГу відбулося понад п’ятдесят різних повстань. Найбільшим з них було повстання політв’язнів у Норильську (26 травня – 4 серпня 1953 р., близько 17 тис. учасників), Воркуті (19 липня – 1 серпня 1953 р., 12 тис. учасників)
Кенгірвське повстання в Степлагу — одне з найбільших. У ньому взяли участь близько 20 тисяч учасників. Повстання тривало 42 дні.
Передумови: війна з “урками”
Радянська «охорона» в таборах тримала контроль над «політичними» за допомогою кримінальних в’язнів – «урків» і «блатних». Так тривало до прибуття репресованих бійців ОУН-УПА із Західної України.
«Бандерівці запровадили свої закони: за крадіжку хлібної пайки — смерть, за висміювання політиків — розстріл; також вбивали за донесення та зраду. Вітчизняні криміналісти казали: «Різних злодіїв ми бачили, але ніколи всі вони не були такими, як бандерівські злодії. – писав радянський дисидент Олександр Солженіцин, відомий, однак, своїми антиукраїнськими поглядами.
Як зазначалося Український інститут національної пам’яті, боротьба зі злочинцями закінчилася на користь укр.
Українських в’язнів розстріляли за “Христос Воскрес”
15 травня 1954 року, відразу після Великодня, в зону привели з нічної зміни колону жінок. Паралельно з ними мала працювати чоловіча зміна. Хлопці вітали один одного: «Христос Воскрес!» Дівчата відповідали: «Воістину Воскрес!»
Один з охоронців, охоронець Калімулін, вистрілив з кулемета по чоловічій колоні – 13 полонених були вбиті миттєво, п’ятеро з 33 поранених померли пізніше в лікарні. Звістка про цю подію сколихнула концтабір і стала початком широкомасштабного повстання.
Повстання – основні події
Як пише історик Роксолана Попелюк «Краєзнавство»Вже ввечері 16 травня політв’язні на чолі з оунівцем Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами № 2 і № 3, розгромили ШІЗО та звільнили звідти людей. Того ж дня о десятій годині вечора солдатів привели в табірну частину. В результаті протистояння загинуло 13 людей, десять охоронців табору отримали поранення від в’язнів.
Для придушення повстання до табору було доставлено 600 злочинців (частина домашніх робітників), керівником яких був Енгельс («Гліб») Слученков – Росіянин з Рязанської області, мобілізований прямо з в’язниці на фронт, потім потрапив у полон і вступив в РОА (Російська визвольна армія, яка воювала на боці нацистів). Слученков вирішив, що він і його 600 прихильників не будуть нічого робити проти 2000 політв’язнів, тому приєднався до повстанців.
«Зранку 17 травня біля нашого бараку почався бунт – троє хлопців якимось чином сховалися за зоною колонії і, звісно, охорона їх наздогнала. Дівчата швидко збагнули й утворили живопліт, тримаючись одна за одну й поклавши руки на груди. Офіцери наказали їм розійтися. Побачивши, що ми не слухаємося, вони з огидою лаялись і лякали нас, так що через деякий час стрільці та пожежники не відступили… Ця наша маленька перемога додала нам сил і надії і ще більше згуртувала дівчат.
Перших жертв повстання, яких під час штурму мурів косили з кулемета, дівчата вмивали та одягали у вишиванки. Серед загиблих були один злочинець і одна узбечка; дівчата також знайшли для них вишиванки, щоб вони не виглядали біднішими. Хлопців, яких першими обезголовили під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи “— запам’ятав Анна Людкевич-Караташ, учасниця цих подій.
Представники поневолених націй в авангарді повстання
Головним органом управління повстанням став Конспіративний центр. Його представляли п’ятеро в’язнів: литовський націоналіст Йонас Кондратасчлен ОУН Віталій Скірук «Ми», капелан УПА Омелян Сунічуккавказький Вахаєвучасник УПА, національність єврей Герш Келлер.
У секретному центрі було створено три відділи – військовий, охоронний і пропагандистський.
Будні в “зоні свободи”
Під час повстання в таборі був створений радіоцентр, проводилися концерти, відправляли богослужіння репресовані священики.
«Хоч ми жили в голоді, ми цього не відчували. Ми жили емоціями, службами, репетиціями хору, концертами і готовністю будь-якої миті вийти на барикади. Не було часу думати про їжу! були цікаві концерти! Участь взяли всі національності». , – згадує Емілія Войцехович-Рафальська, яка знайшла свого батька серед ув’язнених під час повстання.
Придушення повстання – людей розчавили танками
У ніч з 25 на 26 червня комісія МВС зв’язалася по радіо з повсталими політв’язнями з вимогою здатися і оголосила про введення військ. Тоді в зону зайшли військові з собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34, літаки, три пожежні машини з пожежними рукавами, 98 службових собак з поводирями та два підрозділи воєнізованої охорони – 1600 осіб.
Це був перший раз, коли радянська влада застосувала танки проти військовополонених.. Люди справедливі переїхав живий.
«Нас викидають з казарми, танк їде. Йому відрубали руку, ногу, закидали димовими шашками тих, хто втікав до бараків. ти так душишся, що ми закриваємо обличчя. На зоні страшенний крик, бо вже багато крові…» – розповіла учасниця подій Марія Галатовська.
Литовець Альфонсас Урбанас розповів, що все життя запам’ятав, як українка виштовхнула його з танка і ціною свого життя врятувала.
«Я був у центрі, а навколо мене танки давили живих людей. «За лічені секунди я побачив кров і нутрощі моїх друзів, з якими я розділяв своє горе багато років».згадувала учасниця повстання Любов Бершадська.
Графічні свідчення Юрія Ференчука, учасника повстання, “Кенгірська кров”
кількість жертв
За офіційними даними, загинуло близько 700 учасників повстання. Однак очевидці подій впевнені, що радянська влада свідомо занижувала кількість жертв.
«Ми були змушені вантажити тіла розчавлених танками людей. Це було страшне, нелюдське видовище. Карателі наказали складати тіла одне на одне, як дрова. З кузовів машин лилася кров. Наші серця розривалися. від болю і мук здавалося, що весь світ став для людей пеклом».», – згадує очевидець Анна Борецька.
Щоб приховати цю цифру, загиблих ховали не самі в’язні, а спеціально для цього стягували військо.
«Вся земля була залита кров’ю. Там, де щойно був табір, було так багато трупів, що неможливо було пройти, не наступивши на криваве місиво. Тому вояки під дулами зброї повели небагатьох, що вціліли. Коли пил влягся, на територію заїхали самоскиди, в які солдати почали вантажити розстріляних і останки розчавлених коліями. Вивезли їх на поховання в степ, де для цього копали екскаваторами ями. На самоскиди вантажили не лише вбитих, а й поранених і покалічених. Тих, хто залишився живий, ховали разом із загиблими бульдозерами.“, – згадував учасник Кенгірського повстання Ілько Тафійчук.
Станом на 10 червня 1954 року в Степлагу перебувало 20 698 в’язнів, з них 16 677 чоловіків і 4 021 жінка. Більшість – політв’язні.
- українці – 46,3% (9596 осіб)
- вихідці з країн Балтії – 22,4% (4637 осіб)
- росіяни – 12,8% (2661 чол.).
У радянських документах зазначено, що в повстанні брали участь 5392 в’язні, 43% з яких були жінки. Жертви поховані в братських могилах. Їхні рідні не знали ні точної дати смерті, ні місця поховання.
«Тим, хто полягли за волю,
Ми обіцяємо сьогодні
Що не будемо, не будемо рабами
«Ми закінчимо боротьбу»
Це слова гімну Кенгірського повстання, який написав його учасник і борець за волю України Михайло Сорока. Ці слова як ніколи актуальні в контексті відсічі повномасштабній російській агресії.
Читайте найважливіші новини дня:
Зазначив: ТСН
No Comment